Життя між кулями: Як оповідає Валентина Олешко, староста села Піски на Чернігівщині

Староста села Піски Бобровицької територіальної громади на Чернігівщині Валентина Олешко подумки попрощалася з життям, коли 9 березня очолила групу переговірників із російськими окупантами.

– Я своє вже прожила, маю дітей і внуків, але потрібно було врятувати молодого хлопця, – згадує Валентина Іванівна. – Бідака із своєю дівчиною та її подругою йшов вітати маму з жіночим святом і потрапив під обстріл. Дівчат він штовхнув, щоб упали на землю, а сам не встиг і одержав тяжке поранення.

Першу допомогу надала місцева ветлікарка, але Олег потребував дуже серйозної медичної допомоги. Лік його життя йшов на години, але щоб доставити тяжкопораненого у бодай якийсь лікувальний заклад, потрібен був «зелений коридор». Односельці порадили матері піти до окупантів. Жінка була в такому стані, що одну її не можна було відпускати. Тож я й очолила групу переговірників, до нас приєдналася мама дівчини, яка була тоді з Олегом. Порадили нам люди іти з білим прапором.

Сльози нахлинули на очі Валентини Іванівни, але швидко взяла себе в руки. Призналася, що великого страху не відчувала, хоч вже встигла наслухатися, чим можуть закінчитися перемовини з чужинцями… Мала ще духовні сили гнати від себе найгірший варіант – піти передчасно з життя.

І Господь, видно, почув її молитви, бо окупанти таки вислухали жінок і запропонували неочікуване: прооперувати пораненого у їхньому госпіталі, бо, мовляв, забезпечити проїзд на непідконтрольну їм територію вони не можуть. Мати погодилась. Коли поверталися додому, всю дорогу докоряла собі, що залишила дитину невідомо кому, ще й ворогу. Водночас і виправдовувалася: як допустити, щоб син помер у неї на руках. Третього варіанту в неї не існувало.

– Ворогу не побажаєш пережити те, що переживала мати після того, як віддала пораненого сина невідомо кому, – продовжила свою розповідь староста села. – Після днів і ночей очікування вісточка надійшла аж з російського Курська – зателефонувала медсестра лікарні, де лежав Олег. Вона родом із Запоріжжя, взяла під свою опіку хлопця. Після цього його подальшою долею зацікавилися керівники київського колективу, в якому до війни працював Олег. Спільними зусиллями добилися, щоб поранений доліковувався на території України. Зараз він у реабілітаційному центрі Львова. Але реабілітаційний курс дуже дорогий, тож збирають звідусіль кошти.

Зараз Олег Тимошенко пересувається на інвалідному візку, не рухається ліва рука, відчуває великі болі по всьому тілу, на щастя, мозок не ушкоджений і є надія на одужання. Цю надію стимулює його дівчина, яка чергує біля нареченого.

Окупанти ж господарювали в селі протягом місяця. Багато шкоди натворили на виробничій дільниці агротовариства «Земля і воля», зруйнували кілька виробничих приміщень, розтрощили кілька одиниць техніки. У центрі села заїхали танками й БТРами на майдан, де колись була церква, спалена німецькими фашистами в кінці 1942 року, коли палили й усе село, кулями й вогнем знищили 800 мирних жителів. Нібито мстилися за вбитого партизанами під селом німецького загарбника. Тепер там стоїть пам’ятник жертвам нацизму. Чомусь він став на заваді новоявленим окупантам – пошкодили пам’ятник, який нагадує 80-річну трагедію Пісок.

За кілька метрів від цього місця лежить у бур’яні спалена автомашина «Волга». Її розстріляли разом з водієм-дачником Миколою Мельничуком, коли він їхав за молоком до знайомих господарів. Розповідають очевидці, що сусіди радили, щоб не їхав, бо в той день, 28 березня, окупанти саме вибиралися із села. Обстріл машини, що спалахнула, ледь не спричинив велику пожежу. Бабуся по сусідству підняла тривогу, і пожежу загасили. Кажуть, навіть один окупант кинувся рятувати бабусину хату.

– Боялася я за приміщення старостату, будинок культури, а передусім – за історичний музей, – зізнається Валентина Іванівна. – У моєму службовому кабінеті все було перевернуте, як то кажуть, з ніг на голову. Забрали хороший принтер і всі носії електронної інформації, з шафи викинули на підлогу три сценічні костюми, зникли деякі канцелярські дрібниці.

У будинку культури нічого цінного не вкрали, а всередину історичного музею не добралися, хоча залишились сліди зламу замків. Видно, поспішали драпати із села. Ніби свині на городі, порилися і в школі. Одне слово, показали свою «високу цивілізацію». Та найголовніше – без великої крові пішли від нас.

Повернулися живими навіть двоє полонених, яких взяли за підозрою в партизанщині. Возили їх, разом з іншими полоненими, по кількох населених пунктах, потім замкнули в якомусь великому приміщенні, схожому на сарай, а коли почалася метушня перед втечею, якийсь вояка відчинив двері і наказав тікати, хто куди може. Хлопці дві доби, під покровом ночі, добиралися до Пісок – на них страшно було дивитися, коли прийшли.

Після окупації життя в селі поступово нормалізується. Дачник, будинок якого згорів від пострілів, звів тимчасове житло, товариство «Земля і воля» допомогло безкоштовно піском, щебенем, транспортом. Поки що не приступив до ремонту будинку пенсіонер, колишній лісничий та ще один потерпілий дачник.

Навели лад на виробничій дільниці базового господарства, оговтуються від окупації місцеві фермери, власники торгівельної мережі. Жоден житель Пісок не запідозрений у співпраці з окупантами. Кожен на своєму місці дбав, щоб не повторити долю села 80-річної давності, коли в каральній операції брали участь навіть окремі продажні односельці, навіть дуже старалися вислужитися перед нацистами.

– Окупанти вдавалися й до поширення в селі агітаційних листівок, – згадує староста. – Але розносила ту агітаційну макулатуру спеціально привезена в село чужа жінка. Наші люди так гідно поводились, що не було навіть спроби залучити когось до цієї роботи. Зате всі дружно взялися за переселення багатодітної родини з околиці села, де стояла ворожа техніка, в центр, де можна розраховувати на допомогу односельців. До речі, за рахунок такої взаємовиручки я не чула, щоб якась родина серйозно голодувала.

Зараз старосту села найбільше непокоїть проблема забезпечення людей питною водою. У багатьох садибах є приватні свердловини, дехто їх поглибив, але багато хто сподівався й на колодязі, які зараз без води. Такі наслідки ще хрущовської меліорації з осушенням боліт. Спочатку вона підтримувала потрібний рівень ґрунтових вод, а коли розікрали металеві заслінки на шлюзах, занехаяли меліораційну мережу, почала загострюватися проблема з рівнем води в колодязях, пересохли й природні ставки в селі та за його межами. Проблема – не одного дня вирішення, але й манна з неба не впаде, тож мусять дружно, гуртом закачувати рукави.

До речі, над цією проблемою працюють і в сусідній Старій Басані. Староста села Лідія Єреп показує пробурену днями нову глибинну свердловину в центрі, біля приміщення старостату. Насос для неї придбало агротовариство «Земля і воля». Передали сім тисяч гривень на облаштування свердловини і небайдужі земляки з Києва. За словами старости села, це джерело водопостачання необхідне і на випадок надзвичайної ситуації, пожежі. У центрі села бракувало і питної води.

Як видно, життя між кулями не пригнітило наших людей, не примусило опустити руки, навпаки, спонукало згадати давню мудрість: «Праця пом’якшує горе».

Григорій ВОЙТОК, письменник і журналіст

Світлина автора: Староста села Піски Бобровицької територіальної громади на Чернігівщині Валентина Олешко